ДЕЩО З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЗОРГАНІЗОВАНОГО ЖИТТЯ В АМЕРИЦІ

Еміграція не нове явище. На протязі історії в різні часи, з різних причин в меншій чи більшій кількості люди залишали місце свого постійного проживання і йшли в незнаний їм світ. Причини були різні - цікавість що діється в світі, але найчастіше у пошуках кращих умов життя, як рівно ж щоб уникнути релігійних чи політичних переслідувань. В певному часі це переміщення народів окреслено назвою «еміграція».

Коли велика кількість людей переїжджала з одного місця на інше, з одної країни до іншої, то вони несли із собою свою релігію, свою культуру і шукали можливості і способу як зберегти це та продовжити у нових умовах життя.

Америка - це країна яку збудували емігранти і яка на протязі століть залишається найбільш привабливою країною для емігрантів з різних кутків світу, в тому числі із України.

Вже понад 130-ть років існує зорганізоване життя українців в Америці. Під релігійним і національним оглядом це був дуже важкий шлях, який був пройдений успішно.

Щоби довести до відома наступних поколінь пропонуємо статтю на тему, яку підготувала п. Катерина Мицьо:


Більш чисельна еміграція із Західної України, а особливо з Лемківщини, Бойківщини і Закарпаття розпочалась в 2гій половині 19го століття. Перші емігранти - це була переважно селянська маса. Беручи до уваги факт, що України як держави в той час не було, бо вона була розшматована між географічними сусідами, українські емігранти під оглядом національним були малосвідомі і не згуртовані. Вони по-різному себе називали - рутинці, русини, мадяри, словаки, австріяки, і тільки декотрі називали себе українцями.

Найбільше українських емігрантів поселилось в штаті Пенсильванія, в окрузі вугільного басейну. Місцеве американське населення та емігранти інших національностей, котрі приїхали раніше, приймали українських емігрантів не приязно. Місцеві робітники вже тоді організувались, вимагали більшої платні і розцінювали новоприбулих емігрантів перешкодою до досягнення кращих заробітків. Перші емігранти були предметом найбільшого визиску, насміхів, а часто і побиття. Вони працювали по 12-14 годин на день. Дивлячись на емігрантів інших національностей, які вже мали свої організації, українські емігранти прийшли до висновку, що вони також мусять себе якось об’єднати.

Поминаючи факт, що більшість українців є православного віросповідання, однако ж перші емігранти були з тої частини українських етнографічних земель, де була поширена майже виключно греко-католицька віра і на цій основі розпочалося їхнє об’єднання.

Перший крок у цьому напрямку зроблено в 2гій половині 1884року. Група українських емігрантів написала лист до Митрополита Сембратовича з проханням щоб він прислав до Америки священника греко-католицького обряду і поблагословив їх на будову церкви. Вже в жовтні 1884року прийшла відповідь від митрополита, що є призначений отець Іван Волянський і як тільки знайдуться гроші на покриття коштів подорожі для нього і його дружини, він готовий їхати. Між емігрантами розпочалась інтенсивна збірка коштів на ту ціль. Вже 10го грудня 1884р отець Волянський приїхав до Америки до міста Шанадога у Пенсільванії.

Це дуже не подобалось польським священникам, тому що до їхніх костелів перестали приходити українські емігранти і приносити свої пожертви. Польські священники провели дуже агресивну акцію, яка не допускала б до створення окремої Греко-Католицької Церкви в Америці. 19того грудня 1884 року перед першою Службою Божою в Греко-Католицькому обряді до українських вірних прийшов польський священник і запитав:

- “А позволєнє мацє?”

-”Маєм!”- відповіли йому.

-”А от кого? ”-і додав-”алє ми, поляци, нє позвалями!”

В такій напруженій ситуації про відправлення Служби Божої в Римо-Католицькій Церкві не могло бути навіть мови.

Однак вірні винайняли великий зал який заповнили люди з цілої округи і отець Волянський відправив першу Службу Божу в Греко-Католицькому обряді. Серед людей запанувало велике піднесення - люди обіймали один одного і плакали з радості. В цьому залі зробили каплицю в якій відправлялись Служби Божі на протязі довшого часу.

Протести латинників, а особливо поляків не вгасали - вони писали до Риму листи з вимогою щоб відкликати отця Волянського, який є одруженим і є погіршенням для всіх католиків. Не зважаючи на труднощі, ані отець Волянський, ані українські емігранти не дали себе залякати, навпаки - вони з великим ентузіазмом кинулись до праці. Розпочалась інтенсивна збірка коштів на будову церкви. Люди самі себе оподатковували. І так 21го листопада 1886року в містечку Шанадока в Пенсільванії посвячено Першу Українську Греко-Католицьку Церкву в Америці. Цей факт спонукав українських емігрантів в інших місцепоселеннях будувати церкви і ніде не обійшлося без праці отця Волянського. Це поставило його перед завданням, яке не можливо було виконати одній людині. В одному з листів до товариства “Просвіта” у Львові між іншим він писав: “Нива велика, робітників мало. Людей нам тут треба, інтелігентних, будівничих нового життя, інакше воно може для нас пропасти.” З часом приїхало кілька людей з України щоб йому допомогти. За 4 з половиною роки в Америці отець Волянський збудував ряд українських церков. Він був основником церковних братств, торгівельних крамниць, шкіл, хорів та драматичних гуртків. Він також почав видавати першу українську газету - “Америка”, перший випуск якої був15того серпня 1886 року.

На жаль, під тиском сильної латинської церкви та Риму, в 1889 році отець Волянський змушений був виїхати з Америки, тільки тому, що він був одружений.

Назначений на його місце наступник виявився людиною не чесною, люди скоро це побачили і знову почали писати листи-прохання до Митрополита Сембратовича, щоб він дозволив отцеві Волянському приїхати до Америки, бо тільки він може врятувати нашу церкву від руїни. І так сталося - на перекір рішенню Римського престолу - що тільки нежонаті священники можуть приїжджати до Америки - отець Волянський повернувся до Америки і продовжив розпочату працю. Можна сміло сказати, що під його розумним керуванням закладено сильний фундамент на якому збудовано українське зорганізоване життя.

22го лютого 1894 року в містечку Шамокін у Пенсильванії постала перша загально-українська громадська організація - “Український Народний Союз” (тоді називався “Руський Народний Союз”). Не зважаючи на те, що між піонерами українського зорганізованого життя національно свідомих людей було дуже мало, однак же ті нечислені одиниці послідовно спрямували його на чітко українські національні позиції.

Вже під кінець 30-х років було ряд організацій, які ставили собі за ціль працювати на відновлення Вільної Української Держави. Для координації своєї діяльності у 1940му році створено Український Конгресовий Комітет Америки (УККА) до якого увійшли представники всіх діючих тоді українських організацій за винятком соціалістів і комуністів, яким ідея Вільної Української Держави була чужа.

Щоб зрозуміти українське зорганізоване громадське життя на еміграції, необхідно було познайомитись з політичними організаціями, бо від них у великій мірі залежить напрям зорганізованого життя.

Початки політичних організацій на еміграції є пов’язані з упадком Української Держави 1918-1920х років. Щоб уникнути повного розгромлення національних сил, чільні українські діячі опинилися на еміграції в різних країнах світу, а відтак у 1929 році з’їхалися до Відня на свій перший конгрес і створили Організацію Українських Націоналістів, яку очолив Євген Коновалець. Після того, в різних країнах, де була українська еміграція виникає ряд патріотичних організацій.

Зорганізоване громадське життя на еміграції віддзеркалює світові події. Коли почалася Друга Світова Війна у 1941 році, дійшло до розколу в Організації Українських Націоналістів (ОУН) на так званих “Бандерівців” і “Мельниківців” - це знайшло свій відгук і на еміграції.

До посилення українського громадського життя дуже приклалася повоєнна нова еміграція. Вона була більш освічена, національно свідома, жертвенна і до великої міри віддана справі визволення України з чужого, особливо з російсько-більшовицького ярма. Ця хвиля еміграції увійшла до історії під назвою “Політичної Еміграції”.

В загальному українські громадські організації в Америці можна поділити на кілька груп, а саме: політичні, наукові, професійні, ветеранські, жіночі, молодіжні, регіональні, допомогові, фінансові, культурно-освітні та інші.

В дальшому ході розбудови і координації українського громадського життя розпочалася праця щоб скоординувати українську діяльність в усіх країнах вільного світу, яка завершилась у 1967 році створенням Світового Конгресу Вільних Українців з осідком в Торонто. Після відновлення Вільної Української Держави, назву змінено на Світовий Конгрес Українців. Обчислюють, що під сучасну пору за межами України в різних країнах світу живе понад 20ть мільйонів українців.

Підсумовуючи вищесказане, треба наголосити, що ані релігійні різниці, ані політичний поділ не привели до драстичних громадських непорозумінь. В порівнянню з еміграціями інших національностей, багато чисельніших від українців, українське життя є дуже розбудоване. До цього заставила історична доля бездержавного народу. Впродовж довгих років поневолення і чорного терору на рідних землях, українці на чужині були свого роду «Амбасадорами України», єдиний голос в світі в обороні українського народу, який проповідував ідею Вільної Української Держави. Українці будували «Свою Україну на Чужині», і допомогли у відновленні Вільної Української Держави.

Перед українською еміграцією постало питання:

- Чи в часі, коли існує Вільна Українська Держава, потрібне на еміграції зорганізоване громадське життя?

- Якщо так, то як його зберегти таким, щоб воно мало позитивну роль в громаді?

Свого часу Президент Америки - Біл Клінтон у своєму звертанні до американського народу між іншим сказав:

«Ніяка державна організація, ніякі гроші з державного бюджету не зможуть розв’язати проблеми сучасного суспільства без помочі і праці організацій з конкретними людьми». Він звернувся із палким закликом до всіх організацій продовжувати працю і втягати до неї молодих людей, щоб у той спосіб охоронити їх від негативних впливів в сучасному світі, де не бракує ані поганих людей, ані фальшивих пророків.

Як бачимо, потреба на позитивну громадську працю є універсальна, вона все була і все буде. Без найменшого сумніву українські громадські організації потрібні тепер і будуть потрібні і в майбутньому як в Україні, так і на еміграції.

Хоча в Україні під кожним оглядом є дуже складна ситуація, все ж таки Українська Держава є! В Україні можна вести відкрито національну, політичну, наукову і культурну працю, і є люди які це роблять. Це є ці орачі твердої української ниви, які сіють зерно любові до України та українського народу. Від їхньої праці залежить чи український народ стане національно свідомим та політично мудрим, бо тільки тоді він зможе вибрати до керування державою людей які будуть дбати за Україну і захищати її інтереси.

Українська еміграція є також частиною українського народу і також працює на інтереси Української Держави. Для емігрантів, зорганізована громада - це клаптик України на чужині. Тут люди мають нагоду пізнати один одного, зав’язати стосунки, працювати на спільні цілі і забавлятися. Тут народжуються і житимуть наші діти та онуки, тут буде їхнє життя. Добре було б запитати кожного з нас - а що ми можемо зробити для Української Держави, для української громади, для української церкви, для української мови та культури? І що ми передамо майбутнім поколінням?

Підготувала Катерина Мицьо